СЕЛА ПЕРЕСТАЮТЬ БУТИ ПРИВАБЛИВИМ ДЛЯ МОЛОДІ ТА ВТРАЧАЮТЬ СВІЙ КОЛОРИТ І ЗАПАХ: історія розквіту й занепаду Бережівки
Вчителька, кориспондентка газети «Трудова слава», голова селищної ради та ветеран праці – усе це з біографії жительки села Бережівка, Парафіївської громади, Галини Михайлівни Кулик, якій нині сягнуло 90 років.
Найперше, що вразило під час зустрічі з нашою героїнею – це міцне рукопотискання, подібним до якого мало хто похизується навіть серед молодих чоловіків. А ще у свої дев’яносто пані Галина вміло і ретельно доглядає за великим трояндовим квітником, але історія не лише про це…
«Знаєте, я дуже сильно полюбила Бережівку та її околиці, хоча і не одразу, бо переїхала сюди у далекому 1958 році, коли взагалі не було доріг, скрізь одне болото, не було машин», – згадує пані Галина.
Власне, це і була мета наших журналістів – почути й переповісти читачам живу історію. Історію тодішнього й сучасного села. Одну із тисяч історій, де село перестає бути привабливим для молоді, де село втрачає свій колорит і запах. Живу історію людини, у якої болить душа і серце за свій край.
«Було, як згадаю… Як виїдуть усі 12 комбайнів і один за одним збирають врожай на полі. Я завжди захоплювалась цим видовищем. У мене й зараз мурахи по тілу від згадки. Це ж як ніби кораблі у полі», – з вогником в очах пригадує Галина Михайлівна.
У 1958 році вона переїхала до Бережівки. Тут стала ветеринаркою у тодішньому колгоспі, власне на цю роботу її й відрядили тоді по направленню.
Але доля розпорядилась за власним бажанням. Тому вже через 4 роки ветеринарка стає вчителькою, тоді ж вступає до педагогічного інституту, який успішно закінчує і працює викладачем трудового навчання до 1982 року. Будучи вже вчителькою наша героїня вперше написала статтю до газети про свого колегу.
«У «Трудову славу» я почала писати сама. У нас у школі був заслужений вчитель України Сидоренко Василь Степанович і мені захотілося про нього розповісти. Я й написала про це. То була моя перша стаття. Потім писала за трактористів, за комбайнерів, за ветеринарів, за доярок», – розповідає Галина.
Тоді вона і стала позаштатною кореспонденткою газети, а згодом отримала від редакції колекцію книжок, як вдячність за співпрацю.
«Тоді газета була одним із важливих засобів масової інформації, її виписували практично всі. І було дуже поважно, коли про тебе там писали», – додає тодішня кореспондентка й учителька.
Поряд із цим Галина Михайлівна пригадує й те, яким було тоді село: «Зараз Бережівки вже практично немає. Якби ви бачили наше село у 70-х – 80-х роках. Це було справжнє, живе і квітуче село. Більше того, тоді в 1972 році наше село отримало дуже високу й почесну нагороду від тодішнього радянського союзу. Це було дуже високе досягнення. А нагороду отримали за те, що в колгоспі досягли прибутку в один мільйон. Це був найвищий показник на той час у нашій громаді».
Також вона додала, що тоді люди в селі були доволі заможними: «На той час майже у кожному будинку була пральна машина, що говорить про тодішній достаток у родинах. Ми тоді жили і багатіли».
Зауважимо, що під час спілкування пані Галина постійно згадує голову колгоспу Хиста Володимира Івановича, наголошує, що саме завдяки йому село розвивалося просто на очах.
«Коли я приїхала у Бережівку – ні доріг, ні машин, скрізь бруд і болото. Я спочатку злякалася, адже до цього жила у центрі містечка, де не бачила ніколи такої ситуації з відсутністю доріг. І тут став головою колгоспу Володимир Іванович. Він зробив і вклав дуже багато у Бережівку. Він зробив тоді першу дорогу з бруківки, якою з’єднав усі частини села. І ми нарешті мали змогу ходити і їздити між фермами та до друзів. Потім голова колгоспу будував різні будівлі для тварин, розбудовувалось все. Згодом він з’єднав дорогою Бережівку з Іваницею, що дозволило їздити до лікарні. Я б дуже хотіла написати матеріал, в якому віддати шану тодішньому голові колгоспу, ми усі йому дуже завдячуємо», – розповідає наша героїня.
Вона додає, що тоді й люди жили зовсім по іншому, всі були патріотами свого села, завжди об’єднувались і робили якусь спільну й корисну справу. Наводить приклад з тією ж бруківкою, якою викладена дорога й до сьогодні. Тоді, за словами Галини Михайлівни, жінки збиралися, їхали до Парафіївки, самі розвантажували вагони з бруківкою і самі ж навантажували їх на автомобілі.
«Поки чоловіки працювали у колгоспі, жінки збиралися і перевантажували здорове каміння своїми руками. А вже тут, у Бережівці, маленька бригада чоловіків, жителів села, власними силами вкладали ту бруківку, яка ціла й до сьогодні. А організовував усю цю роботу голова колгоспу», – пригадує Галина Кулик.
Вона також додає, що коли переїхала до Бережівки, було населення понад півтори тисячі, а ближче до 80-х жило приблизно 700-800 чоловік. Зараз же ж у селі не нарахувати і до 200 людей, більшість з яких похилого віку.
Історія Галини Михайлівни не завершилась вчителюванням, тож вже у 1982 році її обрали головою Бережівської сільської ради. На посаді вона пробула два скликання. Після головування вийшла на пенсію за віком.
За словами тодішньої старости, саме у період останніх років на посаді керівниці села у країні почалась перебудова і з того періоду все пішло нанівець. Колгосп реорганізували, роботи не було, колгоспний транспорт почали розбирати по інших організаціях, люди почали виїжджати із села.
Та все ж, вертаючись до років головування пані Галини журналісти поцікавились, що тоді було найтяжче у роботі.
«Загалом було легко працювати. За всі два скликання мене ніхто й ніколи не образив. Власне у мене був свій підхід до людей, можливо через це було легко працювати. Хоча пригадую, що були труднощі, аби вибити для односельчан ті чи ті товари. Я тоді подавала списки усіх, кому щось треба було купити. Наприклад, двом родинам потрібні ванни, одній родині мотоцикл, комусь іще щось. І було дуже складно добитися отримання цих товарів чи обладнання. Припустімо, на район давали мало машин, тому і нам доходило на багато менше, ніж було потрібно за списками», – розповідає тодішня староста села.
Вона також додає, що люди часто скаржилися у виконком, що їх не вписали у списки для отримання товарів, хоча причина в неотриманні того чи того була саме через дефіцит, а не згадані списки.
Повертаючись до отриманого досвіду Галини Махайлівни й дивлячись на сьогодення журналісти поцікавились, чому на її думку, зараз занепадають села і чи можна це виправити.
«Найважливіше у селі, це коли люди гуртуються навколо якихось справ. Частково село цим і живе. А коли немає роботи, люди виїжджають, то в результаті немає кому гуртуватися і так поступово село занепадає й зникає. Також причиною того, що селяни переїжджають є те, що відсутня організація побуту. До прикладу, у нас не вивозиться сміття. І це одна із сотень проблем. Нам немає кого попросити про допомогу, бо немає молоді, немає кому працювати. Як от взяти просту ситуацію – мені потрібно покосити у дворі. Сама я вже неспроможна це зробити, а найняти когось не можу навіть за більші гроші, бо немає кого. Тепер у селі кожен став сам за себе, всі окремо, немає з ким об’єднуватися», – відповідає Галина Михайлівна.
Вона також додає, що перш за все треба дати людям у селі умови для розвитку підприємництва, умови для того, щоб була робота, тоді й села будуть розвиватися. Зараз є дуже багато можливостей, але дуже мало охочих переїжджати або повертатися у село.
«В першу чергу, – говорить наша героїня, – щоб жити будь-де, потрібні гроші, а їх треба заробляти. То хто ж переїде до села, в якому немає цієї роботи і немає фінансів для існування?»
Як підсумок, Галина Михайлівна Кулик зазначила, що загалом зараз села можуть хоча б утримати той стан, в якому зараз знаходяться. Для цього керівниками старостатів мають бути справжні господарі, які б робили все по справжньому і віддано.
«Ми з покійним чоловіком завжди вечорами сідали й планували наспаний день, що треба зробити, аби було краще. Це на постійній основі. Так має працювати і в керівництві й не лише сіл, а й міст. Кожен день роботи сільських рад має йти лише на розвиток села», – підсумувала пані Галина.
Тож варто замислитись, хто і що має робити, аби села в Україні розвивалися й розквітали, як колись, у далеких 70-х село Бережівка, що нині занепадає й зазнає лише руйнувань.
А тим часом ми нагадаємо вам, любі читачі, що ви можете розповісти свою історію чи то про село, чи то про людей нашого краю, чи про проблеми побуду в громаді. Для цього телефонуйте за номером: 093-741-55-05 (редактор).
Володимир Алєксєєв
Papira
All rights reserved © papira.net.ua 2025
Категорії