МЕДИЧНА ДИНАСТІЯ ІВАНЧЕНКІВ: Шлях крізь роки та покоління
Родина Іванченків – це справжня медична династія, де кожен присвятив своє життя найвідповідальнішій справі – лікуванню людей. Відразу після закінчення медичних інститутів Валентина Андріївна та Олександр Миколайович приїхали до Ічні й усе своє життя присвятили розбудові ічнянської медицини.
Тут народилася і виросла їхня донька Олена, яка теж обрала шлях лікаря й вже майже 20 років працює в медицині. А загальний лікарський стаж родини Іванченків складає понад 100 років. Це вражає й викликає глибоку повагу.
Валентина Андріївна – онколог і лікар УЗД-практики, її чоловік – лікар-хірург, донька – лікар комп’ютерної діагностики. За сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий внесок у розвиток медицини Ічнянщини Валентина Андріївна та Олександр Миколайович неодноразово нагороджувалися грамотами та подяками. Минулого року за вагомий особистий внесок у розвиток сфери охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги, впровадження нових методів діагностики й лікування, сумлінну працю Валентина Іванченко була нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України.
Працюючи в такій складній і надзвичайно важливій сфері, як онкологія, Валентина Андріївна щодня стикається з людськими долями, надіями та викликами. А поруч з нею – її родина, яка, безсумнівно, розуміє всі нюанси лікарської праці як ніхто інший.
Як це – бути лікарем у родині, де медицина є не просто професією, а справжнім покликанням для кожного? Чи впливає саме ця сімейна атмосфера на становлення в професії, і як вона допомагає долати професійні та емоційні труднощі, що є невіддільною частиною роботи лікаря? А також про складнощі роботи лікаря та про що лікарі мріють. Про все це в інтерв’ю з відомою лікаркою КНП «Ічнянська міська лікарня» Ічнянської міської ради Валентиною Іванченко, з якою «Трудова слава» зустрілася напередодні професійного свята медиків – Дня медичного працівника.
– Як розпочинався Ваш лікарський шлях?
– Я закінчила педіатричний факультет Київського національного медичного інституту ім. О. О. Богомольця (наразі Національний медичний університет імені О.О. Богомольця), на шостому курсі я проходила субординатуру з дитячої хірургії. Після закінчення інституту працювала дитячим хірургом та завідувачкою відділення переливання крові Ічнянської ЦРЛ (тоді в Ічні була центральна районна лікарня). У лікарні познайомилася зі своїм чоловіком: він в Ічню приїхав після Запорізького медінституту, працював хірургом. Одружилися, почали працювати лікарями в Ічні удвох. Я взагалі ічнянська, у мене тут батьки місцеві, тож після інституту я їхала додому, а чоловік у мене з Херсонщини, він в Ічню приїхав за розподілом та так і залишився тут на все життя. Тобто весь наш трудовий лікарський шлях пов’язаний з ічнянською медициною, Ічнянською лікарнею.
А потім у нас народилася донька Оленка, і коли постало питання щодо вибору професії, у неї не було жодних сумнівів. Вона сказала, що не бачить себе ані юристом, ані економістом, ані банкіром, а хоче бути тільки лікарем. Ми не наполягали, щоб наша донька була лікаркою. Вона сама відчула, що її покликання – медицина, і вирішила вступати до медичного.
Олена закінчила Українську медичну стоматологічну академію (наразі Полтавський державний медичний університет) і працює зараз у Київській обласній клінічній лікарні лікарем комп’ютерної томографії. Працює із задоволенням, хворі її люблять, і вона у нас дуже компетентна лікарка, має вищу кваліфікаційну категорію зі спеціальності «радіологія». Ще в нас підростає внучка Олександра, їй виповнилося 14 років. Вона зараз шукає себе і ще не визначилася у виборі професії, але теж думає, чи не стати лікарем. Олександра каже: «Чомусь мені всі говорять, що я буду лікарем, і я так думаю, мабуть, мені дійсно потрібно бути також лікарем, як мама, як бабуся та дідусь». Тож, можливо, матимемо в родині ще одного лікаря. Ну це й усе, що можна сказати про нашу лікарську династію.
– А Ви зараз працюєте лікарем-онкологом?
– Лікарем-онкологом працюю з 1991 року. Пройшла відповідну спеціалізацію, маю вищу категорію з онкології.
А оскільки в онкології дуже важлива рання діагностика, бо чим раніше поставити діагноз, тим ефективнішим буде лікування і кращим прогноз для людини, я вирішила освоїти суміжну спеціальність – ультразвукову діагностику. У мене перша категорія з ультразвукової діагностики, лікарем УЗД-діагностики працюю також тривалий час. Ми розуміємо, що у жителів сільської місцевості не завжди є можливість доїхати до обласного центру, щоб пройти там обстеження. Тому намагаємося максимально обстежити їх при першому зверненні до нашої лікарні для того, щоб поставити правильний діагноз, а якщо потрібно, своєчасно відправити їх до профільного медичного закладу.
– А у вас ще є третя спеціалізація – реабілітологія?
– У зв’язку з воєнними діями у нас зараз дуже багато людей, які потребують реабілітації, тож довелося мені ще й фізично-реабілітаційну медицину освоїти.
Працюємо ми з реабілітації хворих дуже багато. І ті ж самі мої онкохворі пацієнти теж потребують реабілітації. У жінок, наприклад, після операції з приводу раку молочної залози часто буває лімфостаз, тим паче, що у нас сільська місцевість, тож жінки й після операції тяжко та багато працюють. А в Чернігів або Київ вони не поїдуть на реабілітацію. Тому займаємося реабілітацією й онкохворих, і військових, і реабілітацією хворих з іншою супутньою патологією.
– А Олександр Миколайович, як прийшов у медицину і чому вибрав хірургію?
– Стати лікарем мій чоловік вирішив ще в дитинстві. У ранньому дитинстві, ще до школи, він потрапив у лікарню, де йому робили хірургічну процедуру. І коли він лікувався в хірургічному відділенні, то там побачив, як працюють лікарі-хірурги, як вони рятують пацієнтів. І вже тоді він вирішив, що обов’язково стане лікарем-хірургом і буде допомагати хворим. І своїй дитячій мрії не зрадив. У 1977 році закінчив медичний інститут і вже протягом багатьох років працює лікарем-хірургом. Взагалі хірург – це одна з найекстремальніших спеціалізацій у медицині. Це не просто професія – це стиль життя. Але він жодного разу не пошкодував про обраний професійний шлях. Хотів бути хірургом – хірургом і став.
– Ваш чоловік усе життя працює лікарем-хірургом, Ви теж багато років працювали дитячим хірургом. А які якості потрібні, щоб стати хорошим лікарем-хірургом?
– Багато завзятості, трохи удачі, добра логіка, уява, творчий підхід, любов до професії, співчуття та повага до пацієнтів. Ці якості потрібні для лікаря будьякої спеціалізації, але у хірургів це проявляється яскравіше. Взагалі хірургія – це важка нескінченна робота, поєднання знань та вмінь, мужності та наполегливості, рішучості та твердих рук. І стати гарним хірургом під силу далеко не кожному. Але Олександру Миколайовичу це вдалося.
– А скільки років ви усі разом пропрацювали лікарями, який ваш загальний лікарський стаж?
– Це буде за сотню: я працюю лікарем 42 роки, чоловік – 48 років, донька – вже майже 20 років.
– Ваша донька працює в Києві, але її добре знають колеги – ічнянські лікарі?
– Звичайно, що так. Вона була тут у нас в Ічні під час активних бойових дій, допомагала нам, працювала лікарем-рентгенологом у нас у лікарні. І наразі вже практично всі ічнянські лікарі її добре знають, дуже часто звертаються до неї з рентгенівськими знімками, вона консультує, коли приїжджає в Ічню й навіть онлайн.
– Валентино Андріївно, скажіть, будь ласка, у вас лікарська родина, ви свої лікарські проблеми обговорюєте в сімейному колі?
– Звичайно, раніше донька дзвонила мені й у мене консультувалася, а зараз вже я частенько з нею консультуюся, бо вона більше знайома з новими методиками та технологіями. І тато теж іноді пересилає рентгенівські знімки, щоб порадитися з донею.
Звичайно, що лікарські свої справи ми завжди розповідаємо один одному, дуже часто донька нам цікаві випадки розповідає, ми їй свої випадки розповідаємо, є у нас такі. Такий обмін думками, досвідом – це дуже корисно для спеціаліста, тим більше, що у нас спеціалізації на стику, більшменш близькі.
– Тобто родинний зв’язок допомагає у професії?
– Так, звичайно, допомагає. На мою думку, це велике щастя, коли чоловік та жінка однієї професії, коли вони однодумці, коли вони підтримують одне одного в будь-яких життєвих ситуаціях, даруючи взаєморозуміння та тепло. Діти, які зростають у цій особливій атмосфері та надихаються нею, найчастіше теж вибирають медицину, свідомо стають лікарями. Як правило, вони реалізуються у професії.
– А які найбільші складності в роботі лікаря?
– У роботі лікаря найбільші складності – це не помилитися, вчасно поставити діагноз, вчасно призначити правильне, ефективне лікування. І незалежно від того, який у тебе досвід, скільки років ти працюєш, щоразу, звичайно, хвилюєшся, щоб це все було правильно, щоб це все було так, як потрібно. Здоров’я – найбільший скарб кожної людини, хоч би як пафосно це не звучало. І людина довіряє своє здоров’я, а іноді й життя лікарям. І на нас лежить велика відповідальність.
– А якби Ви почали життя спочатку, наприклад, тільки б закінчили 11 класів, і перед Вами стояв вибір, куди піти навчатись, Ви знов-таки пішли б у медичний інститут чи вибрали б інший шлях?
– Я себе в іншому ракурсі навіть не бачу. Мабуть, так само й чоловік, так, мабуть, і донька.
Звичайно, є зараз багато інших можливостей заробити гроші, і багато є людей і багатших, і знаменитіших, ніж ми. Але якщо ти став лікарем, то ти вже іншого собі шляху не шукаєш.
– Тобто розчарування у вас ніколи в професії не було?
– Ні, ніколи. Були складнощі, були якісь неприємності, бо це життя. Але так, щоб покинути медицину й піти в іншу сферу діяльності, ніколи в мене такої навіть думки не виникало. Так, я трохи змінила спеціалізацію. Спочатку працювала дитячим хірургом, але два хірурги в родині та мала дитина, то було важкувато. Тому так вже вирішили, що я перейду хірургом у відділення переливання крові, потім пройшла спеціалізацію «онкологія» і вже понад 30 років працюю онкологом.
– Ви усе життя пропрацювали у невеличкій лікарні. Мабуть, робота у такій лікарні має певні складнощі, якщо тут працює, наприклад, 3-4 хірурги, один окуліст або один онколог.
– Звичайно, що є складнощі, бо спеціалістів обмаль, а є й відпускні компанії, є й лікарняні. Ще коли працювала хірургом, то довгий час вела хірургічний прийом. І коли у нас травматолог йшов у відпустку, то доводилося приймати і хірургічних, і травматологічних хворих разом. А тоді у нас було трохи більше населення, більше пацієнтів на лікарняному. І це було до сотні прийомів на день, важко було, але справлялися потихеньку. А у відділенні з переливання крові там теж були свої складнощі. Тоді були величезні об’єми заборів крові, переливання крові часто проводили. Були складнощі з пошуком донорів, іноді медики самі здавали кров.
– А зараз які основні складнощі у вашій роботі?
– Зараз багато тяжких хворих, занедбаних хворих, які не мають можливості добратися до спеціалізованих закладів. Крім того, ці постійні стреси, тривоги, теж не додають здоров’я нашим пацієнтам та й медпрацівникам теж. Відсутність сучасної апаратури також багато в чому ускладнює нашу роботу. УЗД-апарат у нас уже застарілий. У нас він один, і той уже якось вийшов з ладу, віддали в ремонт, відремонтували, зараз він працює. Але він несучасний, застарілий. Рентген-апарат у нас зовсім старий, також потребує заміни. А без сучасної апаратури дуже складно провести якісну діагностику, а без якісної діагностики неможливо поставити правильний діагноз. Ось такі наші складнощі.
– А у вільний від роботи час, чим Ви займаєтесь, яке у вас хобі?
– Мені подобається вирощувати квіти, подобається щось робити в городі, читати книжки. Обов’язково хочеться професійно удосконалюватися, удосконалювати свою майстерність, хочеться подивитися якісь конференції, хочеться поїхати на майстер-клас, поспілкуватися з колегами, дізнатися новинки професії. Дуже люблю подорожі, спілкування з цікавими людьми.
– А чоловік чим цікавиться?
– Чоловік у мене свого часу займався полюванням, зараз він також любить подивитися конференції, любить подорожувати, любить поспілкуватися з внучкою, у них завжди є теми для спілкування, якісь загальні інтереси та заняття. Олександра захоплюється 3D-моделюванням, вона закінчила курси й із задоволенням цим займається. А дідусь підтримує її у всіх починаннях.
– А Олена Олександрівна чимось захоплюється?
– Донька, звичайно, захоплюється роботою, вона у нас буває на всіх конференціях, подорожує, самовдосконалюється.
Таких якихось хобі, як-от малювання чи писання романів, у нашій родині немає, наше хобі пов’язане з роботою. Тобто у вільний час ми займаємось самовдосконаленням, бо робота лікаря потребує постійного професійного розвитку.
– Ви казали, що любите подорожувати. А куди ви подорожували?
– Подорожувати, звичайно, любимо, але зараз це неможливо. Війна... А взагалі мені подобається Закарпаття, подобається південь України, особливо Одеса. Чоловік у мене з Херсона, ми часто бували там, на його малій батьківщині. Ми з сім’єю об’їздили усе узбережжя Азовського та Чорного морів. Там такі заповідники, така природа, такі краєвиди!
– Напередодні професійного свята що б Ви побажали своїм колегам: і тим, хто тільки починає свій професійний шлях, і тим, хто вже не одне десятиріччя працює у медичній сфері – рятує від недуг мешканців нашої громади?
– Шановні колеги! Щиро вітаю вас із професійним святом – Днем медичних працівників!
У медицину не приходять випадкові люди. Співчуття, милосердя, гуманізм – основа професійної діяльності лікаря. Доволі непросто щодня нести відповідальність за життя іншої людини, ділити з пацієнтами їхній біль, даруючи при цьому надію та вселяючи оптимізм. Але саме це роблять ті, хто пов’язав себе з медициною. Немає місії благороднішої, ніж повернути хворому здоров’я, і немає місії відповідальнішої, бо в руках лікаря – життя людини.
У це професійне свято сердечно бажаю всім довгоочікуваної Перемоги та миру, міцного здоров’я, успіхів у роботі, сімейних гараздів, щастя, достатку та добробуту. Нехай вас ніколи не полишає радість від вашої праці, а все добро, зроблене з душею та натхненням, повертається до Вас сторицею!
Редакція «Трудової слави» приєднується до вітань і бажає медичним працівникам щастя, наснаги й злагоди! А всім нам – миру та Перемоги!
Дякуємо за вашу невтомну та важку працю, за врятовані життя, за ваш надважливий труд зі збереження здоров’я жителів нашої громади! Нехай життя обдарує вас щасливими моментами та приємними спогадами, розумінням і вдячністю людей.
Спілкувалась Олена БЕРЕЗКІНА
Papira
All rights reserved © papira.net.ua 2025
Категорії